Головна > блоги / UA > Дім моєї пам'яти

Дім моєї пам'яти


19-05-2016, 14:48. Автор: admin
Я бачив руїну чортківської автобусної, — хоча жодних руїн, зрозуміло, там не було, — лише алогічний закрут дороги з горба і бічна вуличка на селище Заводське, — смт яке повстало "за Совітів”, одне з трьох таких в, натицьканій давніми містечками і занепалими містами, Галичині. Я пам'ятаю присмак пилу і сморід в якім була намішано стільки всього, що, розклавши аромат на складові, можна було б списати якщо не половину, — то, принаймі, третину Британіки. Той автовокзал — як ворота до раю, себто Заводське і всі його мешканці — раптом обивателі чистилища, а справжнє місто — там, за мостом. Щоправда, в тім раю за останні 25 років не відбувалось жодних поточних ремонтів, а генеральних — ще довше — усі 80! Але яке це має значення, якщо в моїй памяті ще живі дитячі та юнацькі спогади в яких домінують гет инші образи. Інший Чортків. Не такий як на листівках минулих століть, але все ще з рештками шарму. Понівечений войнами, котрі тривають на цій рідній проклятій землі останні сто років. Але — місто. Провінційне, зсовєтєзоване, знелюднене і знову залюднене, але... я застав тих останніх носіїв традиції, котрі, о диво!, вижили й дожили до кінця Совєтів.
 
Я пам'ятаю і инші містечка й міста котрих, насправді, вже нема — Заліщики, Тлусте, Скала, Борщів, Копичинці, Гусятин, Хоростків, Скалат, Трембовля, Тернопіль, Збараж, Золочів, Львів, Бережани, Бучач і Коломия... Півтори сотні східногалицьких міст і містечок в яких побував, а в поодиноких з них, - навіть, замешкав. Я пам'ятаю, перебуваючи на певній віддалі від дому, — від Тернополя (в якому народився і провів більшу частину свого свідомого життя), від Гусятина (в якому минули шкільні роки), від Трембовлі (де штудіював режисуру), від Збаража (в якому віднайшов кохану жінку), від Львова (в якому мешкали разом з дружиною)... Я памятаю усі ці міста, їх аромат і шарм, людей замешканих в тих (направду — неіснуючих) містах.
 
Коли мене не стане, що, припускаю, неминуче, — частинки цих міст відійдуть зі мною. Бо пам'ять, моя власна пам'ять, — цимес "я” котрого не стане.
 
Але, не все аж так погано. Щось залишиться, — зокрема, від того ж Чорткова (і від його автобусної), від Тернополя (та ж таки "Муза”). Бо знайшовся Хтось, хто з рубанком, різцями і наждачним папером пройшовся по сирцю, і, вичавивши з себе трохи єства і пам'яти, приправив щедро сенсами слова.
 
Тут я мушу зізнатись, — в останнім часі я потерпаю, себто — не день чи тиждень або, навіть, місяць, — лічба сягнула вже на роки. Я потерпаю від знесловлення і алітературалізму, — кількість нових книг написаних і виданих в моїй рідній мові придатних до читання не перевершує десятка в рік, половина з яких — нецікаві, тобто не живі. І ніц дивного, — кількість мовців зменшується щоденно, кількість читачів, відтак, зменшується в ще більшому темпоритмі. Щодо письменників, — я знаю усіх їх пойменно, особисто! Я знаю чого можливо очікувати від них, і, прости Господи, хто з них віддає перевагу каві чи чаю, вину чи віскі! Усвідомлення трагедії що стрімко наближається вже не лякає, — однією культурою більше, однією мовою менше, — владцям в моїй рідній країні це, навіть, "на руку”, — бидлом кермувати легше.
 
А тому, саме тому, на рецензію "Дім у Бейтінґ Голлов” Василя Махна, я маю до слова лише одне: "Дякую! Дякую за ще один, а, можливо, й два роки життя моєї пам'яті, моєї мови, моєї Батьківщини!”. Якщо Вищий Пан змилосердиться, - можливо, нам буде даровано останній шанс на буття. Не те щоб я надміру боявся небуття (не більше як кожен з живих), — але, я не певен, — чи по той бік, в инших світах, існує добра україномовна література, чи віднайду я там правильні сорти арабіки, і чи існує доставка в потойбіччя рому з Кайманових островів. Колись я запитував про це у молитвах, але відповіді не одержав, — можливо, мова запиту не належить до офіційних мов небесної канцелярії?

Повернутися назад