Якась гнилизна в Галицькім королівстві

Пам'ятаймо, що в Україні третій рік триває війна. Це реальна війна з тисячами і десятками тисяч вбитих і поранених, з сотнями тисяч людей котрі стратили власні оселі і мільйонами переселенців та біженців. Це війна котра підтримується ззовні Росією і в котрій беруть участь також і громадяни інших країн, але — основою військових з'єднань з обох сторін є громадяни України. А тому, як би не заперечували це українські урядові чини, ЗМІ і "фахові” українці, — це громадянська війна.

Постійнозростаюча кількість жертв давно унеможливила замирення (якщо припустити, що така ймовірність колись існувала), втім — очевидність надаремності людських жертв і зкаліченого покоління не може бути визнана теперішньою владою України, і цьому є кілька причин.

Насамперед, слід визнати, що можливість уникнути війни на Донбасі і анексії Криму існувала. Але чи було це вигідно тоді опозиційним, а тепер — правлячим, кланам? Адже, саме відтявши від електорального поля завідомо програшні регіони теперішні владці і отримали монополію на Україну.

Анексія Криму 2014-го року, котра дублювала анексію Східної Галичини 1939-го, обійшлася "малою кров'ю". Натомість, події на "Далекому Сході України" відбуваються за іншим сценарієм, та тут мова не про це.

Задовго до початку активних бойових дій усім було зрозуміло, що якщо затамований задавнений громадянський конфлікт вибухне, — закрити скриньку Пандори без трансформацій наддержавного рівня не вдастся.

Тим часом, неминучі зміні в суспільній свідомості підживлювались офіційною пропагандою. В війні на Донбасі Україна обрала російську методу, а відтак — завідомо програла.

Заклики зголошувати до СБУ відомості про ворогів народу, активна діяльність волонтерських організацій, котрі посилювали мілітарні настрої, зрештою, активність мілітарних організацій, котрі пропагують праворадикальну націоналістичну ідеологію, регулярні хвилі мобілізації, публічні осуди і цькування та судові процеси відносно інакомислячих, зачистка політичного поля, посилення ролі контролюючих органів і концентрація усіх гілок влади в одних руках, при цьому зростаюче зубожіння населення і еміграція незаангажованих в громадянську війну працездатних молодих людей, — і усе це — на тлі радянської спадщини, передбачувано призвели до неминучих наслідків.

З кожним днем все важче віднайти різницю в державному устрої України і Росії. Зовнішня підтримка українського уряду (з осідком в Києві) є не наслідком активності українських влад за кордоном, але — реакцією на порушення норм міжнародного права Росією і геополітичною доцільністю такої підтримки для США і ЄС, а відтак — і НАТО. Природньо, коли геополітичне раціо змінює вектор — зацікавлена українська сторона докладає зусиль для коригування ситуації.

Відтак, яким би парадоксальним це не здавалось для необізнаних, припинення війни для теперішніх українських влад, котрі за останні кілька років перевели свої бізнес-інтереси на військові рейки, - вкрай невигідне.

Будь-яка авторитарна влада потребує підживлення мотивації для власних громадян, надто — в стані економічної кризи.

Україна потребувала героїв — і під цю номінацію потрапили усі загиблі в громадянській війні воїни української армії і недолегалізованих мілітарних добровольчих об'єднань, незалежно від їх чину, — достатньо було самого лише факту смерті, при цьому, сама влада змушена визнати, що більша половина незворотніх втрат — це небойові втрати, випадки діянь котрі підпадають під означення військових злочинів також неодноразово були зафіксовані.

Україна потребувала ворогів — і під цю номінацію потрапили усі незгодні з офіційним режимом, в тім числі — ті, хто відстоює ненасильницькі методи вирішення конфлікту.

Коли в Україні почав відчуватись брак внутрішніх ворогів — ворогів почали шукати ззовні. Насамперед активізувались діаспорні українські організації що сповідують ідеологію ОУН. Найпершими апологетами виявились активісти "Об'єднання українців у Польщі”. Організація котра отримує співфінансування з польського бюджету, в тім числі — на видання часопису "Наше Слово”, дотична до серії публікацій котрі провокують міжнаціональну ворожнечу. Однозначність позиції і регулярність подібних провокацій позбавляють шансу на потрактування таких дій як випадкових чи несвідомих.

Дотеперішня номінація "адвоката України в Європі” щодо Польщі підмінюється новою номінацією. Номінацією котра, попри офіційні міждержавні відносини, отримує підтримку з боку українських влад і спецслужб. Попри внутрішні тертя в польському політикумі, українське питання отримує все більш негативне забарвлення.

Усе це нагадує історію майже 90-річної давнини, коли "саботажні акції” ОУН в 1930-му році призвели до пацифікації українського населення в міжвоєнній Польщі.

Чи вдастся теперішній польській владі утриматись від радикалізму Пілсудського — питання відкрите. Але бенефіціаром такого загострення, хай і тимчасовим, і — виключно на внутрішній сцені, безумовно, стануть сьогоднішні акціонери української республіки.

Чи вдастся пересічним людям знівелювати потуги українських владців і, відкинувши пронаціоналістичні спокуси, скеруватись раціо і елементарною людяністю — також питання.

Питання, відповідь на яке належить дати нам, - мені, тобі, нашим родичам, сусідам, друзям...

Тим часом, ареною постає прикордонна Галичина, - власне Галичина (т.з. Східна), в Україні, і Галіцйя Заходня, в Польщі. Дія відбувається в наш час. Тут і зараз. Далі буде.

2-10-2016, 13:36
Текст: Iaroslav Monastyrskyi
Фото: polska1918-89.pl
Друкована версія